Особистий сайт Коваленка Сергія Івановича

«Голгофа голодної смерті» Реквієм

Роботу виконала Коваленко Світлана Дмитрівна

 (На сцені чорна хлібина зі свічкою, вінок, чорна хустка, колосся, старий глечик із зерном. Учні із запалени­ми свічками виходять на сцену з залу, став­лять свічки в глечик).

1-й учень.

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у пам'яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших.

2-й учень.

Сільський цвинтар, буяє бур'ян

На занедбаній братській могилі.

Невже в головах наших туман,

І розвіять його ми не в силі?

3-й учень.

Але пам'ять не вмерла, жива.

Хоч всі ми й заслуговуєм докір.

Ось дідусь промовляє слова.

Все згадав, а пройшло стільки років.

4-й учень.

Хай стоїть на могилі цій хрест,

А на душах хай крига скресає,

Хоч один відпоки на сто верст,

Хай на ньому свіча не згасає.

5-й учень. 1933 рік. Найчорніший час в іс­торії України. В світі не зафіксовано голоду, по­дібного тому, що випав на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним з найсприятливі­ших у радянській історії.

6-й учень. А навесні цього року в Украї­ні помирало 25 тисяч людей щодня, 1 тисяча щогодини, 17 щохвилини. Всього жертвами голоду, за неповними даними, стало від 7 до 10 млн осіб, з них 3 млн - діти.

1-й учень. Пам'ять нескінченна книга, в якій записано все - і життя людини, і життя країни. І сьогодні, через 75 років, жахливо сту­пати болючими стежками страшної трагедії, що розігралась на благословенній землі квітучого українського краю.

2-й учень. У 1932 році погодні умови скла­лися сприятливі: і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувались зі­брати його. Але становище в країні було ката­строфічним. Тому партійне-державна верхівка під керівництвом Сталіна прийняла холодно­кровне рішення: вийти з кризи шляхом кон­фіскації запасів зерна у хліборобній галузі.

3-й учень.

Пекельні цифри та слова

У серце б'ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій.

Голод? Голод?

4-й учень.

Ви чули: юні і старі,

В нас 33 богатирі

Були сучасники билин,

Добринь ровесники були.

А вік новий... з яких доріг

Привів нам 33-й рік?

Понад селом, як бурелом,

Пройшов великий перелом...

5-й учень.

Хай палає свіча... Хай палає.

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають

Пам'ять чиста, світла і велична.

 (На сцену виходить дівчина-Україна. Звучить «Молитва»).

Україна. Господи! Вседержителю наш! Чи ти осліп від горя і людських гріхів. Поглянь - черво­на орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знає від сотворєнія, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо. Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами.

Сину Божий Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій! Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами на­годувати п'ять тисяч. Сотвори диво - нагодуй! Порятуй!

Богородиця! Матір наша небесна! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на поталу червоним дияволам?

6-й учень. І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, мото­рошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята й вишіптувала:

Україна. Ді­точки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють, Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?

(Сходить зі сцени. Виходять 4 учні.)

1-й учень.

Ні труни, ні хрестів, ані тризни

Прямо в яму на віки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть барвінку!

Наче падалиць під вітрюган!

То причастя твоє Україно,

Українцю, то твій талісман.

2-й учень.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок - помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

 (На сцену виходять чотири учні).

1-й учень.

Що таке смерть від голоду? Роберт Конквест наводить стислу характеристику українського вченого-свідка: «Клінічна картина голоду добре відома. Він руйнує ресурси орга­нізму, що генерують енергію, й руйнація прогресує в міру зникнення з організму необхідних жирів і цукру. Шкіра набуває кіптяво-сірого відтінку й зморщується. Людина помітно ста­ріє. Навіть діти й немовлята на вигляд - старі, їхні очі стають великими, виряченими й неру­хомими. Процес дистрофії іноді охоплює всю тканину, й голодуючий нагадує скелет, обтяг­нутий тонкою шкірою. Але частіше спостеріга­ється набрякання тканин, особливо ніг, рук та обличчя. Шкіра тріскається й з'являються гнійникові рани. Втрачаються сили, і найменший порух викликає велику втому.

2-й учень.

Життєво важливі функції - як ди­хання і кровообіг, - поглинають саму тканину і білкову речовину, тобто організм з'їдає сам себе. Прискорюються дихання і пульс. Зіниці роз­ширюються. Починається голодна різачка. Становище стає зовсім загрозливим, бо найменше напруження може призвести до зупинки серця. Часто це трапляється й на ходу... З'являється загальна немічність. Тепер людина вже не може встати, повернутись на ліжку. В такому напів­свідомому стані голодуючий може протягнути тиждень, поки не зупиниться серце».

3-й учень.

Тоді у людині нищилось люд­ське. Голодна людина - це звір, вона байдужа, ні на що не реагує, нічого не жаліє. Вона хоче їсти.

4-й учень. Байдужість і жорстокість - не протиріччя, а різні фази вмирання з голоду. А потім, решту життя, хотілося забути, бо не можна жити, пам'ятаючи таке. Але й забути було неможливо.

1-й учень.

Ти кажеш, не було голодомору?

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть марево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв?

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору?

 (На сцені два учні).

2-й учень. Трагічна пам'ять про голодо­мор то як чорний, незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, - бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити.

3-й учень. Але мусимо подивитися у цей ко­лодязь чесно, нічого не приховуючи, аби очисти­ти власні душі від скверни; самовисповідатись і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України - штучне, насильницьке винищення людей.

4-й учень. На вічну пам'ять земля­кам своїм, які залишили життя земне у пекель­них муках на горі здійнявся хрест - символ розп'яття українського народу.

1-й учень.

На цій горі, на пагорбі печалі,

Де все болить - від квітки до хреста, -

Ідуть дощі вдовиними плачами...

На цій горі, на пагорбі печалі

Німіє слово і мовчать уста.

Гірка сльоза пече, як сіль, чумацька,

Стоять в жалобі схилені Лубни.

І монастир - як оберіг козацький,

І дзвін вола безмовно: «Пом'яни!»

Страшне число у нелюдській напрузі

Пропалює світи до глибини.

У тридцять три розіп'ято Ісуса.

У тридцять третім на земному прузі

Розіп'яті мільйони без вини.

Ми відспівали їхні чисті душі.

Вони нас не спалили у клятьбі.

Вони - простили. Але пам'ять душить.

Чи маєм право ми простить собі?

...На цій горі, на пагорбі печалі

З небесної, святої чистоти

Ідуть дощі вдовиними плачами.

Спадає плащаницею мовчання.

І тільки дзвін волає: «Не прости!»

2-й учень. Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного вогню - частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам'яті...

(Всі учасники виходять на сцену із запале­ними свічками. Вокальний номер «Молитва за Україну»).