Особистий сайт Коваленка Сергія Івановича

„Яка ж гірка, о господи, ця каша ” (виховна година)

     Чим яскравіш Кремля світили зорі,

     Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,

Народ Вкраїни від голодомору

Мільйонами в землі перевернувся.

                                                           М. Московка

Помирало щодня — 25 тис. людей.

Щогодини — 1000 чоловік.

Щохвилини — 17 чоловік.

Ніхто не прийде, не спита,

Чом півсела в одній могилі,

І ні горбочка, ні хреста ?

«Прости нас, пам'яте, прости!..»

                                                                   В. Сапон

Учитель. Нині перед українською наукою постало завдання чітко висвітлити причини й перебіг сплано­ваних та організованих геноцидних голодоморів 1921—1923 рр., часткове голодування 1924 і 1928, 1932—1933, 1946—1947 рр. у контексті світової історії і цим самим посприяли вирішенню інших дотичних історичних, філософсько-світоглядних, соціально-економічних та ідейно-політичних проблем у житті не лише українського, а й інших народів світу.

Голодомори є результатом дії не так природних чинників та стихійних лих, як організованої злочин­ності владних і світових латентних структур — убивчих

засобів управління суспільствами від найдавніших часів, і мають розглядатися як форми покарання «не­угодних» і «виховання» тих, які вижили, з метою без­застережного керування фізично та духовно злама­ними людьми.

Осягти в послідовному викладі, читаючи підряд сторінку за сторінкою чорну хроніку голодоморів в Україні — це не просто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, якою б страшною вона б не була, не мислиться процес онов­лення та очищення, що відбувається в країні.

Народна пам'ять — найдостовірніше історичне джерело минулого.

Страшні тридцяті роки XX ст.! Людям довелося пройти через зраду країни і близьких, злидні й постійний страх. І сьогоднішня наша розповідь про голодомор 30-х років. Жахливо, що за гаслом «Наз­доженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали експериментальною зоною. Це був експе­римент за право на життя українського народу. Жи­ли за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої такої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили — не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили — в живих не було сил.

1-й учень.

Ти кажеш, не було голодомору?

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села ?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривала з рук малечі

Із торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, —

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору!

2-й учень.

У той рік заніміли зозулі

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзяки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок — помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста повели у той бік...

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння —

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбота німа край могил.

Учитель. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни.

У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі, й хліб в Україні вродив. Але становище в країні було катастрофічним, тому партійне керівництво прийня­ло рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації за­пасів зерна у населення.

Отже, в Україну відправлено з Москви та Ленін­града так званих десятитисячннків, кримінальних злочинців і морально негідний елемент. Як дикі звірі, бродили вони в пошуках хліба, пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували городи, сади, витягували їжу з печі, забираючи останній кусень із рук вмираючої дитини.

За кілька місяців надзвичайної комісії вибрали з сіл усі запаси зерна, Деякі селяни накладали на себе руки. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли пос­танову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності», яку народ прозвав декре­том про «п'ять колосків». І почався масовий забій лю­дей, безкарний глум над селянами, особливо над діть­ми. Відомі факти, коли дітей забивали насмерть пря­мо на полі, за кілька зернин, які вони знаходили. А охоронці пояснювали свої вчинки тим, що «боролися з розкрадачами соціалістичної власності».

Жертвами терору були не тільки селяни, а й керівники колгоспів, голови сільських рад, секретарі райкомів партії, голови райвиконкомів, їх судили за невиконання хлібозаготівельних планів.

Якщо ви думаєте, що ніхто не виступав проти цих злодійських дій на місцях, то глибоко помиляєтеся. Люди виступали і писали вождю про свої проблеми та голод в Україні.

Перегорнемо    декілька    листів,    звернених до Сталіна.

3-й учень. «Шановний т. Сталін, чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо уже з 1 січня 1932 р, в своєму колгоспі ні фунта хліба. Ми і вирішили спитати — що буде далі?

Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть, бо ще до врожаю 4 місяці. Питаємо: за що ми билися на фронтах: за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду?»

(Лист з Глобинського району, с. Горби. Без підпису).

4-й учень. «Я бачив, що в Росії пуд хліба 10 крб., а в Україні - 80 крб. — і немає. І всі їдуть в Росію. У нас забрали хліб. Я працюю у колгоспі на тракторі, але не можу прожити — я обірваний, голодний, мені навіть соромно про це Вам сьогодні писати, бо я людина молода, маю 19 років».

(Лист з Київщини Бориспільського  району, с. Рогозів — Кривошейн).

5-й учень. «Я хочу жить, но не могу, умираю с голода. У нас настоящая голодовка. Пуд ржаной муки — 100 руб., пуд картошки — 20 руб., и то нигде не купиш».

(с. Крихаєво, Тавлуй М.М. Остерський район).

Учитель. А тепер переглянемо інший документ — «Лист Секретаря ЦК КП(б)У С.В. Косіора Секретарю ЦК ВКП(б) Й.В. Сталіну — Про економічне і політичне становище  в  південній  частині  степових районів України  та  продовольчі  труднощі»   від 26  квітня 1932 р, — «У нас есть отдельные случаи и даже отдельные  села  голодающие,  однако  зто  результат местного головотяпства, перегибов, особенно в отношении колхозов.  Всякне разговоры о голоде в  Украине нужно категорически отбросить. Та серьёзная помощь, которая в Украине была оказана, дает нам возможность все такие очаги ликвидировать».

Я залишаю ці документи без коментарів. Читайте.  Аналізуйте. Думайте.

Йосип Сталін вважав, що «національна проблема в Україні в самій своїй суті — це селянська проблема». А в той час середня тривалість життя українців у 1933 р. — становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 — у жінок. Навесні 1933 р. від голоду вмирало щодня майже 25 тис. осіб, щогодини — 1000 осіб, щохвили­ни — 17 людей.

Щоб вижити, їли абсолютно все: траву, землю, собак, їжаків, ховрашків, мишей, ловили горобців, голубів, от­руйні гриби, розривали скотомогильники — і вже пада­лицю — брали й варили, щоб отримати навар.

Голод охопив територію з населенням 60 млн осіб, а кількість жертв досягла, за різними джерелами, від 7,5 млн до 10 млн осіб, а іноземні дослідники назива­ють навіть цифру 25 млн осіб. У селах навесні 1933 р. почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами. Це лише офіційна статис­тика, а скільки ще не виявлених фактів залишилося? Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одер­жували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючо­го. За переписом 1926 р., діти віком до 14 років ста­новили 38% сільського населення, тобто більше йо­го третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% — тобто у голодний 1933 р, їм мало виповнитись по 10 років. Та не судилося. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися. У липні 1932 р. селянка з Вінницької об­ласті зарізала 3-річного сина, а його м'ясо обміняла на яйця у сусідів.

До діда й баби приїхав онук, дід відлупцював його за якусь провину. Хлопченя побігло до рідної тітки пожалітися, а коли баба кинулася шукати малого, то донька призналася, що вони його з'їли. Від таких фактів волосся піднімається. Серце завмирає, дух за­биває. На жаль, таких фактів було досить багато. Збе­реглися архівні матеріали, які підтверджують масові випадки канібалізму.

6-й учень. А я діточок побила,

До схід сонця поварила,

Трактористу-молодцю

Наробила холодцю:

«Їж, Іване! Пий, Іване!

Хай коханнячко не в'яне!

Ти ж казав: якби сама...

Подивись, дітей нема,

їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі,

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

Душі їх пішли до раю.

Я ж останки позбираю

Та й землиці їх віддам.

Всі ми будемо отам.

Учитель. Деякі батьки травили спочатку своїх дітей, тоді ви­пивали отруту самі, не витримуючи голоду. Нестерп­не горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчува­ли своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка по­мила дітей, натопила хату, закрила лядку і до ранку всі померли.

7-й учень.

           Відлітали душі

Вогонь танцює, наче сатана,

І пугачем кричить з пустої печі.

Голодна смерть припала до вікна,

Регоче, задивившись на малечу.

Палає хмиз... Востаннє обнялись...

І гріє мати піч, немов для гніту...

І сльози божевільні полились...

Не зна, куди дітей своїх подіти.

Пішла б сама у тунду чи тайгу,

Злетіла в небо від морозів синє...

Але закрила в комині каглу,

Замкнула хату в сивім голосінні.

Вдивлялась у димар свій край села.

Із нього душі відлітали в вирій.

Блищали мокрі очі з-під чола,

Здригалися в усмішці щирій.

                                               В. Сапон.

Учитель. ...Січень 1933 р. — пленум ЦК ВКП(б) — виступ Й. Сталіна: «Ми безперечно добилися того, що ма­теріальне становище робітників і селян поліпшують­ся у нас із року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади».

На шляхах між селами лежали трупи. Йшла люди­на, впала і вмерла. Мертвих було так багато, а живі — такі недужі, що в кращому разі закопували своїх покійників без труни прямо на городі чи коло хати.

Вмирали цілими сім'ями, родинами, вулицями, се­лами. По селах їздили підводи і збирали трупи. Нерідко, щоб не вертатися вдруге до тієї ж самої ха­ти, на підводи клали ще живих людей, відвозили до ями і кидали разом із мертвими.

8-й учень. Свідчення А. Саломатіна (Вінницька обл.): «Сусід віз якусь тачку. Провезе 5 м і лягає від безсилля на землю, то він віз свого 10-річного сина, який помер 2 тижні тому. Всі ці дні батько тримав труп дитини дома, бо отримував черпак чечевиці на нього і сам з'їдав. І коли від смороду не стало вже життя сусідам, вони почали вимагати вивезти дитину на кладовище».

9-й учень. Свідчення Д. Шейна: «Моя бабуся якось бачила, як змучені від непосильної праці комсомольці лежа­ли під деревом, а трактор їздить прямо по трупах і зіштовхує те, що від них залишилося, в яму. Потім засипає її».

Учитель. Батьки відвозили своїх дітей на вокзали, у міста, кидали біля великих підприємств у надії, що міліція їх здасть у дитячі притулки, — і таким чином вони врятуються від голодної смерті. За травень 1933 р. по Харкову було зібрано близько 12 тис. безпритульних дітей, із них від голоду померло близько тисячі через декілька днів. Смертність дітей сягала, за деякими не­повними підрахунками, 50 і більше відсотків до за­гальної кількості померлих. Діти значно швидше за­хворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізично­го виснаження. Стали пусткою сільські школи, бур'яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічного колективу сягала подекуди 96—98% рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого ор­ганізму, це нижче навіть голодної норми, не­обхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склян­ку молока, півяйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м'яса. Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче.

10-й учень. Сумні події 1933 р. відтворено у листах Італійсько­го дипломата в Харкові — консула С. Граденіго. 31 травня 1933 р. він повідомляв Королівську Амбасаду Італії у Москві про жахливі факти голодомору в Україні. «На базарі мертвих поскидали, як купи шмаття, у болото з людського гною. Одна дитина сса­ла молоко з грудей мертвої матері, з посірілим облич­чям. Люди говорили: «Це пуп'янки соціалістичної весни...». Опухлих перевозять товарним поїздом у по­ле і залишають їх за 50-60 км від міста, щоб там по­мирали, ніким не бачені. Ці відомості достовірні, я отримав їх від санітарів».

На Заході про голод почали говорити у 1933 р., хоч інформація з'являлася ще й раніше. Одним із перших, хто писав про голод у той час, був корес­пондент англійської газети «Манчестер гардіан» Малькольм Маггерідж.

Учитель. Найбільших втрат зазнала Дніпропетровська об­ласть. З усієї кількості зареєстрованих смертей в Ук­раїні 70% припадала саме на неї. Далі йшла Вінницька область, яка мала 17 районів масової смертності та голодування, а за нею Донецька — 11 районів, Одесь­ка — 14 районів, Харківська — 9 районів.

Уряд свідомо приховував наслідки голодомору, прагнув замаскувати сліди власного злочину, пересе­ляючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР. Масове переселення в Україну розпо­чалося восени 1933 р. З листопада по грудень 1933 р. в Україну було відправлено з Білорусії — 40, із Західної області — 51, Івановської — 24, Центральної чорноземної області — 43 ешелони з колгоспниками та їхнім майном. Це було своєрідне «велике пересе­лення народу». Його мета — заселення спустошених голодом сіл.

Для переселенців до Одеської, Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей було підготовлено 20306 хат. Переважна кількість переселенців, які побачили жахливі наслідки голоду, залишили Україну. Переселяли і селян безпосередньо в Україні, особливо з деяких північних районів у південні, що найбільш вимерли від голоду.

Передбачалося переселити у степові райони республіки 22 тис. родин, а 25 жовтня 1933 р, Раднарком СРСР зажадав  від уряду України розселення ще 16 тис. селянських господарств.

Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат від цього ще не вдалося повернути —  ні матеріальних,  ні тим більше людських.

Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами О. Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, — і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»

Учитель. Закінчується урок.

(В німій тиші учні й вчитель запалили свічки і хвилиною мовчання вшанували пам'ять жертв сталінського голодомору.)

Кажуть, що історії властиво повторюватися. Наше завдання зробити так, щоб таких трагедій більше не було. Занадто болить і досі незагоєна рана втрат, надто турбує нас запалена від спогадів пам'ять тих, що залишилися в живих. Україна і досі змиває кров невинних жертв. Дуже багато лиха довелося витерпіти нашому народові.

Невже ж він не має права на щастя?