Особистий сайт Коваленка Сергія Івановича - «Людська печаль з роками не вгасає» Реквієм

«Людська печаль з роками не вгасає» Реквієм

На столі вишиті рушники, на них кусочок чорного черствого хліба, склянка води, горить свічка, стоїть букет квітів, перев’язаних чорною срічкою.

На сцені плакати з написами:

Помирало щодня — 2,5 тисячі людей.

Щогодини — 1000 чоловік.

Щохвилини — 17 чоловік.

Ведучий 1.

Ніхто не прийде, не спита,

Чом пів села в одній могилі,

І ні горбочка, ні хреста?

Прости нас, пам’яте, прости!.

Ведучий 2. Народна пам’ять — це книга, в якій записано достовірно історичне минуле українського народу. Голодомор 1932-1933 років можна без перебільшення назвати чи не найтрагічнішою сторінкою історії України. Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Всього жертвами голодомору стало від 7 до 10 млн. чоловік, а них 3 мін. — діти.

Ведучий 1. Сьогоднішня наша розповідь про голодомор 30-х років. І як би хто не намагався заперечити це, голодомор був, хоча все робилося, щоб приховати правду. Це був голод, штучно організований, свідомо спрямований на знищення українського народу. Це була війна проти цілого народу, працьовитого, мирного і безневинного.

Ведучий 2. У 1932 році погодні умови склалися сприятливі, й хліб в Україні вродив. А оскільки українці — народ працьовитий, то і вчасно був зібраний. Але становище у країні було катастрофічне, тому партійна влада під керівництвом Сталіна вирішила цю проблему конфіскацією запасів зерна у населення.

Ведучий 1. Отже, в Україну з Москви і Ленінграда було відправлено десятитисячників. Ці кримінальні злочинці, як дикі звірі, бродили в пошуках хліба. Пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували подвір’я, сади, городи, і все, що знаходили, забирали, залишаючи цілі родини без шматка хліба. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Жертвами терору були не тільки селяни, але й керівники колгоспів, голови сільських рад, секретарі райкомів партії. То був масовий сталінський геноцид. Вирішено було голодом виморити український народ.

1-й учень

Навмисний голод

То був страшний навмисний голод.

Стріла була така нищівна.

Щоби згромадити стодолу

Колгоспної катівні.

То був страшний навмисний злочин.

Такого ще земля не знала.

Закрили Україні очі

І душу міцно зав’язали.

Сліпу пустили старцювати...

Луна ще досі в оболонях.

Здичавіла українська хата

На березі своїх агоній.

Глуху заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті,

Як божевільно їла мати

Свою дитиноньку майбутню.

Мерцями всіялося поле

Ні хрестика і ні могили.

То був такий навмисний голод.

Чи, Боже, й ти вже був безсилий?

Ведучий 2. Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, жаб, трупи коней, траву, кору дерев. Селяни, щоб урятуватися, ішли в міста. Але дороги були блоковані і тисячі селян вмирали, повертаючись назад або ж і на вулицях міст, котрим вдалося пробратися туди. Доведені до відчаю, люди почали вбивати і їсти один одного, дітей, викопували мертвих і також їли.

Ведучий 1. Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.

2-й учень

А я діточок побила,

До схід сонця поварила

Трактористу - молодцю

Наробила холодцю:

«Їж Іване! Пий, Іване!

Хай коханнячко не в’яне!

Ти ж казав: якби сама...

Подивись, дітей нема.

Їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі,

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

Душі їх пішли до раю.

Я ж останки позбираю

Та й землиці їх віддам

Всі ми будемо отам.

Ведучий 2. Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами. На шляхах лежали трупи. По селах їздили підводи і збирали трупи.

Ведучий 1. Одна жінка розповідала: «Кожен день в селі тільки й чулися крики та плач. В когось забрали хліб, в когось останню крупу, а в когось і останню картоплину. Люди трусилися, знаючи: як не сьогодні, то завтра прийдуть і до тебе, заберуть останнє і залишать помирати від голоду. А ще важче було бачити заплакані очі дітей, які жалібно дивилися на матір і просили їсти, просили хліба, а його не було...»

3-й учень

Сині пальчики простяг до хліба

І стиснув його, неначе скарб,

І усмішка пригасила ніби

На чолі жорстоких злиднів скарб.

Впав навколішки близенько грубки

І на мить забув про дні тривог,

А з очей, з усміхненої губка,

Усміхався зголоднілий Бог.

Ведучий 2. Ось спогади інших людей.

4-й учень «Ми збирали в лісі жолуді, мох, весною рвали лободу, цвіт білої акації. Сушили картопляне лушпиння в печі, а потім потайки мололи на жорна. Інколи вдавалося вкрасти меляси. Ось так і вижили. Весною пішли збирати колоски, та наглядач побачив і почав бити, а батька за це забрали у в’язницю.»

5-й учень «У мене набрякли ноги. Нічого не можу взути. Село напівпусте, мовчазне. Ніби вимерло. В школі розгардіяш. Хто хоче, сидить на уроках. Інші блукають по двору. Директор рятує школярів. Десь дістав клумачок нечищеної гречки, зварили юшки. Кожен отримує тарілочку гарячої страви. А то збираємося гуртом біля льоху, розкладаємо багаття і на шматку іржавої бляхи смажимо собі равликів. Підігріті слизькі слимаки виповзають з раковин. Ми їх поїдаємо живими.

6-й учень

Остання хлібина

Це остання хлібина, остання?

Очі горем налиті вщент.

Батько й діти не їли зрання.

Це остання хлібина, остання?

Після неї — голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломину.

Пильно дивиться дітвора, -

Тату, їжте ось цю шкуринку,

Майте жалю до нас краплинку

Умирати вам вже пора.

Взяв, шкуринку дідусь і плаче.

І стареча рука тремтить.

Сиве око, сліпе, незряче

Але серце його козаче

Б’ється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі

Спазми в горлі. Немає слів...

А над хатою — клекіт орлів,

А на вигоні — трупи чорні

Там, де саваном сніг білів.

7-й учень

«В ями, викопані заздалегідь, звозили і мертвих, і напівживих — аби зайвий раз не їхати. Такі ями люди прозвали «чорними дірами». Скинутих в яму прикидали вапном або тонким шаром землі.»

Ведучий 1. Скільки їх, дітей, загинуло мученицькою смертю? Сьогодні ніхто не назве справжньої цифри. Та їх смерть ще глибше підрізала родове коріння нації. А ті, хто мав тоді 7-12 років і чудом врятувався, до кінця свого життя пронесуть тяжкі спомини, яких вже ніяк не витравити з їх пам’яті.

8-й учень

Пошли, Боже, царство небесне померлим, з голоду людям нашим!

Вічная пам’ять,

Вічная наша пам’ять!

Душі їхні хай оселяться межи душами предків!

Вічная пам’ять,

Вічная ваша пам’ять!

Пам’ять про них буде жити од роду до роду, од віку до віку!

Вічная пам’ять,

Вічная наша пам’ять!

Ведучий 2. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися — від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, а земля обертається. І з пам’яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події. Це наша історія, і ми повинні знати і пам’ятати її.

9- й учень

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у пам’яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших..

Сільський цвинтар, буяє бур’ян

На занедбаній братській могилі.

10-й учень

Невже в головах наших туман,

І розвіять його ми не в силі?

Але пам’ять не вмерла, жива.

Ось дідусь промовляє слова.